From “Листи в Україну”
Україна ж—це країна бароко.
Мандрувати нею—для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б ти їхав,
бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,
але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.
Це підпільне бароко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,
а в каплицях тісно. Тому каплиці—
це найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,
крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі і здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.
_____
А тим часом я мандрую Москвою,
де метро трагічне і стратегічне,
що не є такою вже і лафою
чи халвою (слово яке магічне!),
адже це всього лиш система сховищ
у сусідстві з пеклом, і вкрай сумнівно,
щоб такий собі простий Андрухович
розкусив систему. Й коли о пів на
першу ночі ходиш підземним холом
кільцевої лінії, ще в тридцяті
героїчно зданої комсомолом,
тобто зеками, згадуєш не Буццаті
і тим більш не Кафку, а щось дорожче,
як, наприклад, розстріли, наркомати,
портупеї. Вітер тебе полоще,
і стоїш роззявлено, мов Хома ти,
Брут, в якого пнеться сторчма волосся
від нічного жаху порожніх станцій,
стратегічних ліній, що досі носять
імена убивць, шахраїв, поганців.
«Це,—казав професор один зі Штатів,—
історичних праць моїх персонажі».
Я не хочу вживати імен цих татів.
На вустах лишається присмак сажі.
_____
На останні гроші придбавши лайнер,
я вбираю очима, писком і мозком
вознесіння в небо стрімке, негайне.
Піді мною, як кажуть англійці, Москов.
Я злітав, а знизу мені махали
сто розлук, сто крил в екстазі шаленій,
рок-зірки, блудниці, посли, генерали,
цар Іван і цар Пушкін. Безсмертний геній
теж махав з постаменту (прощай, друзяко!
Вже тебе не побачу. У нас під Львовом
тебе скинули з неба недавно яко
шарлатана і блазня, як мотлох, словом).
Я злетів. Чи протягнеш, Москво, без мене?
Що поробиш—мушу бути південніш.
Залишаю слово своє вогненне.
Все одно без мене буде нужденніш
у твоїх безоднях, кохана Мекко,
до якої вбогі плазують плазом.
Але ти від нас уже так далеко,
що стає маразмом «навіки разом»!
Добрий вечір, небо і хмари з вати!
Спи спокійно, місто кольору крові!
Я лечу додому колядувати.
Ірванцю назустріч, Неборакові.
Notes:
Read the English-language translation, “Letters to Ukraine,” the translator’s note by John Hennessy, and the translator’s note by Ostap Kin.
Source:
Poetry
(March 2024)
